Танці в італійському суспільстві 15-го сторіччя

Глава з книги Барбари Спарті

Переклад - Антоніна Кізлова.

 

У «Автобіографії» Джованні Амброзіо (Гвільємо Ебрео) описує картини тих князівських і народних святкувань, які завдяки високому статусу учасників або іншим визначним подіям справили на нього особливе враження. Так, у нас є його описи урочистостей на честь емісарів короля Франції та герцога Бургундії, а також – на честь візиту до Венеції імператора Фрідріха III. Все це поряд з описами сцен насильства і скасованих в останню мить вироків, феєрверків, виступів канатоходців і фокусників. Гвільємо розповідає про бенкети на двадцять змін страв, де між столів ходили павичі, а тарілки були золотими. Сам Гвільємо часом з’їдав стільки, що потім хворів тиждень! Описує він і турніри, а також показне полювання в околицях Неаполя. На багатьох цих чудових святах «si fece un gran dançare», тобто «багато танцювали».


Як саме влаштовували танці на сотні чоловік, нам невідомо. Проте з наявних документів, зразки яких наведено в цьому розділі, відомо, що на святах бували танці трьох типів:


– танці, які виконували господар або господиня свята і їхні шляхетні гості, іноді з однією або двома юними придворними дамами;


– масові танці, під час яких пари і трійки найчастіше танцювали сальтарелло і піву (див. іл. 1, 2), а також ті балло, які були на той момент найпопулярніші;


– морески – театралізовано-костюмовані інтерлюдії, які виконували для розваги всіх гостей.

іл. 1


У деяких випадках особливо талановита дівчина могла виступити для гостей у парі з учителем танців.


У квітні 1459 Папа Пій II дорогою на собор у Мантуї зупинився у Флоренції. Графа Галеаццо Сфорцу (якому згодом присвятять трактат De pratica), тоді п’ятнадцятирічного юнака, його батько Франческо, герцог Міланський, відрядив засвідчити повагу перед папою. Цей візит на найвищому рівні (Галеаццо супроводжувало 500 чоловік, і всі були гостями Козімо де Медичі) залишився у віках завдяки фрескам Беноццо Гоццолі в каплиці палацу Медичі-Рікарді у Флоренції. Галеаццо Марію зображено поряд з Сигізмондо Малатеста, владикою Ріміні, серед вершників, котрі супроводжують волхвів. Лоренцо Медичі, тоді одинадцятирічного, зафіксовано в образі одного з волхвів. У місті на честь події влаштували пишні свята, зокрема блискучий бенкет, турніри на майдані Санта-Кроче, бої з дикими звірами в палаці Синьйорії та величезний бал у Меркато Нуово. Спершу танцювали під акомпанемент шалмеїв і сакбутів сальтарелло, під час якого «кожен кавалерµ обирав даму, і одні ступали, інші підстрибували, треті міняли руки. Двоє гарненьких дівчат опустились у глибокий реверанс і запросили Галеаццо приєднатися до танцю. Коли почався наступний танець, юний граф сам запросив двох дам, після чого приклад Галеаццо наслідував один з його придворних – Тіберто Брандоліно – а потім до них долучились інші шляхетні чоловіки. Танці тривали цілу годину (і за цей час «любов зв’язала чимало вузликів»), потім подали особливі вина і східні солодощі для підкріплення сил, і всі знову «довго танцювали сальтарелло». Після цього музикантів просили зіграти інші популярні танці, включаючи Чірінтану (в якій могло бути стільки учасників, «скільки завгодно»), Леончелло і Бел Рігуардо.

іл.2

 

Зберігся анонімний віршований опис цього свята, не такий докладний, як би хотілося. Невідомо достеменно, якою була хореографія сальтарелло, скільки пар (чи трійок) танцювали одночасно. За текстом, коли танцював Галеаццо («всі вставали, щойно він наближався»), то не танцював більше ніхто; проте ми не знаємо, чи відбувалося те саме, коли танцювали інші важливі придворні та їхні пари. Невідомо також, скільки пар – одна чи більше – одночасно виконували балло і басданси. Ми не знаємо, чи діяли приписи, які регламентували черговість танців на балу та вказували, хто який танець виконує.


В іншому віршованому описі свята, датованому 1454 роком, Гогелло Гогеллі описує бал у Перголі, невеликому середньовічному містечку серед пагорбів біля Пезаро. Спершу нам перераховують інструменти, на яких грали під час балу. Окрім неодмінних шалмеїв і сакбутів, згадуються органетті (маленькі переносні органи) й «солодкозвучні» струнні – арфи, лютні, віоли, дульчімери, цитри та псалтеріони. Щодо власне танців, то «Ви побачите, як танцювали ці чарівні дами – пара за парою з іншими дамами басданси і “Леончелло”, інші піву, інші сальтарелло, інші “Ростіболі”, а ще інші “Джелозію”». І знову з поетичного переказу важко зробити висновок, чи танцювали названі танці одночасно по кілька пар або ж пара йшла за парою лише тоді, коли змінювалися танці.


13 січня 1490 року Людовіко іль Моро, неофіційний володар герцогства Міланського, організував свято в замку Сфорца на честь весілля свого племінника Джангалеаццо Сфорци, герцога Міланського, якому виповнилося 21 рік, та Ізабелли Арагонської.

Прибула сотня найбагатших і найкрасивіших дам міста. Вечір почався з того, що Ізабелла виконала два танці в товаристві трьох дам зі свого почту. Далі виступали по черзі танцівники з Іспанії, Польщі, Угорщини, Німеччини та Франції – всі одягнені за звичаєм своїх країн. Їх відрядили тамтешні володарі, щоб ушанувати наречених. Потім виступили вісім ряджених, які танцювали «а ля піва» і виконали «безліч різноманітних колін, помахів ногами і стрибків». За побажанням Ізабелли її дами виконували неаполітанські й іспанські танці. Потім до танцю запросили іспанців та їхніх дам, після того танцювали французи, причому танець так сподобався Ізабеллі, що вона попросила повторити його. Кульмінацією вечора (танці на той час тривали вже чотири з половиною години) стало блискуче виконання «Раю» (Festo del Paradiso): театральної вистави під керівництвом Леонардо да Вінчі.


Одруження Людовіко іль Моро з Беатріче д’Есте (сестрою Ізабелли д’Есте) святкували на рік пізніше. Відразу за ним відбулися ще два весілля, що надалі зміцнили союз Сфорца-Есте: шлюб Анни Сфорци (сестри Джангалеаццо) з Альфонсом д’Есте (братом Беатріче та Ізабелли) й Ерколо д’Есте, сина Сигізмондо, з Ангелою Сфорцою, дочкою Карло Сфорци. Двадцять четвертого січня відбувся грандіозний бал. Його відкрила герцогиня Міланська – Ізабелла Арагонська – в парі з фрейліною. Потім прийшла черга Беатріче й Ізабелли д’Есте, за якими пішли Анна Сфорца та її сестра Бьянка-Марія (що пізніше стала дружиною майбутнього імператора Максиміліана). Настільки ж чарівну виставу показали пари, одягнені в яскраві костюми (французькі, іспанські, угорські, турецькі, єгипетські), що дуже тішили око жестами й незвичайними рухами. Танці, що почалися вдень о пів на другу, тривали до темряви, коли деякі гості виконали «Maura», «отримуючи заслужені похвали за свої видатне уміння і спритність».


Наступного дня святкували весілля Эрколо д’Есте і Ангели Сфорци, а відразу після церемонії були танці. Після костюмованої розваги гості могли помилуватися чудовою граційністю, спритністю та красою Тосканської діви, яка разом з наставником виконала перед публікою різноманітні види поворотів і обертань.


Під час масляної при дворі папи Александра Борджіа, за описом посла, танці мали зовсім інший вигляд – це була вистава, змішана з вільнішими народними танцями. Поки на невисокому помості показували мореску, гості розташувалися на лавах і на підлозі. Чудовий танцюрист у жіночому вбранні очолював групу з дев’яти чоловіків, одягнутих у маскарадні костюми тварин (одним з них був син самого папи – сумнозвісний Чезаре Борджіа). На всіх були маски і вишукана парча. Кожен з дев’яти танцівників схопив по довгій шовковій стрічці, що звішується з масничного дерева і, під музику гобою, під проводом юнака, що сидів на верхівці дерева й декламував вірші, вони танцювали навколо стовбура, переплітаючи стрічки. Коли вистава скінчилася, на запрошення папи його дочка Лукреція танцювала зі своєю фрейліною-іспанкою, після чого ряджені танцювали по парі за раз.


Морески – «театрально-танцювальні» твори, що виконувалися для розваги публіки, були дуже популярні в Італії у XV ст. Оскільки морески часто виконували в перервах під час тривалих (іноді стомливих) бенкетів і вистав, їх часто називали intermezzi (tramezzi) [19]. Мореска, актори в масках, «ряджені» та «пантоміми масок» часто згадуються в хроніках, де описано приватні та громадські розваги, так само як у «Автобіографії» Гульєльмо/Джованні Амброзіо. Ближче до кінця століття ці музичні, пантомімічні й танцювальні інтерлюдії стали значнішими ніж, власне, деякі сценічні трагедії. Оскільки морески переважно показували в спеціальних костюмах, у них використовували характерні головні убори, маски, декорації й спеціальні ефекти, найчастіше – вогонь. У них зображували алегоричні, героїчні, екзотичні та пасторальні сцени. Звичайними були пародійні бої, улюбленим героєм був Блазень, а гротеск нерідко символізували старі люди, що тремтять, і фантастичні чудовиська. Залежно від обставин мореску танцювали придворні, «зброєносці» («squires»), майстерні танцівники (ballerini) або викладачі танців. На жаль, в описах, що збереглися, мало згадок про музику, яку використовували, а також бракує докладних описів хореографії. Тож майже неможливо дізнатися, чи відрізнявся набір кроків – і чим саме – від таких самих, даних у танцях Гульєльмо і Доменіко. Пісні – та спеціальні співаки – іноді використовувалися для акомпанементу танцям, є декілька згадок про tamburini (музикантів, які грали на сопілці й маленькому барабані одночасно), котрі допомагали «тримати розмір». Без сумніву, завдяки моресці було започатковано інтермедії XVI ст. і майбутній професійний балет.


Танці також посідали важливе місце серед видовищ, приурочених до візитів державного значення, таких як приїзд до Урбіно 1474 р. Федеріко Арагонського. Кульмінацією мораліте, що звеличує Чесноту (хоча серед персонажів була Клеопатра та інші «прекрасні дами минулого») став басданс у виконанні Чесноти й шести «королев» у супроводі дванадцяти «німф», які кружляли в танці навколо них під акомпанемент двох відомих тогочасних пісень.


Окрім Чесноти, улюбленими темами для моресок були планети й сільське життя. Констанцо, син Алессандро Сфорци, у травні 1474 р. уклав шлюб з Каміллою Арагонською в Пезаро. У перервах між виголошуванням промов, бенкетами та врученням подарунків на святі на честь цієї події показували масові танці, а також чудові сценки, під час яких ряджені виконували «чудові стрибки і па». Особливо виділялася вистава єврейської громади Пезаро. Було виконано танець Семи Планет, а також жваву мореску, в якій «селяни» розпушували землю і збирали врожай золотими і срібними «знаряддями праці», а також розсипали квіти з позолочених кошиків. Під час бенкету зазвучала виконувана на шалмеях «повільна і спокійна піва», і 180 молодих людей із почту Констанцо «вступили до зали, граційно танцюючи». На головах або у великих кошиках на плечах вони несли кольорові й позолочені зображення замків, тварин і квітів, зроблених з марципанів. Щоб уся процесія могла вміщатись у залі, а гостям її було видно, танцівники «вільно рухалися ланцюжком по залі, звиваючись літерою S. і, виконуючи піву, в певні моменти [музики] всі опускалися на коліно в реверансі». Ласощі вручили нареченим та їхнім знатним гостям, а також розкидали всім присутнім у залі, після чого молодь знову затанцювала «весело й витончено». Потім піднялись і до танцю Констанцо й Камілла, а слідом за ними кожен володар, дворянин, доктор і лицар, вибравши партнерку, приєднався до «тривалого і величного танцю».


Танці, виконувані під час офіційних карнавалів, мали специфічну функцію і були не лише розвагою. Алегорії та символи в моресці звеличували герцога, зміцнюючи його популярність через перелік його чеснот, багатств і сили. Танці посідали важливе місце серед чудових веселощів, якими супроводжувалися бенкети, виголошування промов, турніри й ігри, і давали герцогові епохи Відродження змогу продемонструвати свою щедрість щодо підданих (і таким чином не допустити проявів невдоволення), а також справити враження як на союзників, так і на суперників. Під час веселощів діяв строгий протокол, згідно з яким гостей розсаджували залежно від статусу, і нерідко порядок танців також вибудовували відповідно до цього протоколу. На розкошах не заощаджували. Незалежно від того, чи відбувалося свято на природі, чи у величезній палацовій залі, для герцогів та їхніх гостей споруджували ярусні підвищення. Навпроти часто розміщували містки для музикантів. На ще одному помості, за тогочасними звичаями, нерідко виставляли золоте і срібне начиння, що належить господареві. Всі помости застеляли й драпірували оксамитом, парчею, золотими та срібними тканинами. Також місце святкування прикрашали гірляндами квітів і зеленими гілками, а освітлювали смолоскипами. В особливих випадках над ним навіть підвішували небо, зроблене з тканини. Втім, самі танці не надто багато значили в цих демонстраціях достатку, важливих складових характерної для Кватроченто «політики пишності». Укладачі хронік, котрі описують пишні весілля та прийоми, іноді згадують імена важливих персон, які брали участь у танцях, проте не описують самих танців чи музики до них, зате докладно перелічують одяг і коштовності, особливу увагу приділяючи їхній вартості. Успіхові моресок, як це описали секретарі й посланці при господарях та при іноземних дворах, сприяло поєднання видовищності, піднесеності й розкішності.


Танці також оминають – або відкрито засуджують – укладачі тринадцяти трактатів про виховання, написаних в Італії у 15 ст. Програми гуманістів того часу, складені для герцогів і шляхетних чоловіків (рідше – жінок), містили міркування про релігію та мораль і вправи для розвитку розуму й тренування тіла. Вони були спрямовані на формування помірного, етичного, самовідданого державного діяча, воїна і громадянина і, найважливіше, в нього мало бути розвинене почуття громадського обов’язку. Ті два гуманісти, які не виключили танців з кола предметів, що вивчалися, займають дещо подвійну позицію. Гуаріно в школі Естенсе у Феррарі включив танці до програму навчання разом з грою в м’яча, полюванням, прогулянками та верховою їздою. А Вітторіно да Фельтре попереджав, що танці, так само як і спів та гра на музичних інструментах, мають займати серед предметів, що вивчаються, обмежене місце, щоб заняття ними не спричинило лінощів і потягу до чуттєвих насолод.